Замість слів і пафосу віддавав Україні вчинки. Життя Євгена Паранюка варте роману

29 мая 2020 г., 23:48:00

1107

Музей Івана Гончара був і залишається одним із провідних центрів, де б'ється пульс українського життя

Любив науку й мистецтво. Любив спілкуватися із причетними, відчуваючи співпричетність. Найбільшим щастям були знайомства із відомими українцями, яких роки робили видатними. Ще в Німеччині, у таборі переміщених осіб, бачив і спілкувався з Юрієм Шевельовим, Іваном Багряним, Леонідом Полтавою.

Після переїзду до США в 1949 році Україна, тобто його візія України, не відпускала ні на крок. Хоча, з іншого боку, він був включений у життя світу, як людина комунікабельна, що знала декілька мов, до прикладу – англійську, німецьку й іспанську.

Спочатку США лякала Євгена гігантизмом хмарочосів, розкиданістю українців, неначе піщинок американського океану, механічними усмішками для спілкування (пізніше добре розумітиме, що такі усмішки є набагато кращими від перекривлених злобою радянських лиць), нездержними напливами самотності та ностальгії.

Паранюк бачив на своєму віку чимало українських знаменитостей. Спілкувався з Марком Антоновичем, Григорієм Китастим, Володимиром Кубійовичем, Євгеном Маланюком, Тодосем Осьмачкою, Уласом Самчуком, митрополитом Мстиславом, Ізидорою Косач-Борисовою (рідною сестрою Лесі Українки), Лео Молодожанином, Юрієм Стефаником (сином письменника), племінником Івана Франка – здавалося, пів України перенеслося до Америки, рятуючи від розчинення у чорних водах забуття національну душу.

Не раз бачив, як спалахувала та згасала людська слава, як перетиралися на порох чиїсь величезні сподівання й амбіції. Паранюк був завжди скромним, навіть по-своєму аскетичним.

Був сином і слугою (у найкращому значенні цього слова ) своєї Вітчизни. До самої смерті винаймав квартиру. Не мав сім’ї. Коли тільки з'явилася сяка-така можливість, від 1991 року, починає їздити в Україну, зокрема в село Хмелівку Івано-Франківської області, де проминули дитинство та юність. Мала батьківщина не раз додаватиме Євгенові незримих духовних сил, коли здаватиметься, що сил не залишилося.

Читайте також: Нейморвіна історія одного яйця, яке об'єднало канадську кінну поліцію, українську культуру та дев'ять інновацій

Пише й видає за власний рахунок книжки, які мають цінність у різних ділянках українського життя ("Український Голівуд і Олександр Кошиць", "Останні роки Івана Франка", "Від Хмелівки до Нью-Йорка"). Із Нью-Йорка оплачує й пересилає цілі контейнери книг для вишів Івано-Франківська, Кам’янця-Подільського тощо.

Здається, що цей книжковий жертводавець був власником великої корпорації. Але він усе життя пропрацював вахтером!.. Як деякі непримітні теслі чи землекопачі в радянських концтаборах, під бушлатами яких билося серце героїв, Євген живе для своєї Вітчизни, далеко, за океаном, у відродження якої не завжди вірить, але віддає їй не слова, не пафос, а вчинки. Десятки, а може, й сотні тисяч книжок переправив він у дев’яностих і двотисячних в Україну.

Його зворушлива віра в чудодійство книжки та просвітництва подекуди, здавалося, зрушувала гори. Немолоді доценти та професори у вишах запалювалися його нетлінною вірою, селяни на його малій Батьківщині були присоромлені власною зневірою, краєзнавці й літератори, віднаходили підтримку в пошуках, а то й у видруку власних книг у злиденні дев’яності. Цей, здавалося би, непримітний чоловік формував нові українські риси, далекі від пустомельства, невиправданої скнарості, вузького світогляду й обмеженого, аж до кумедності, індивідуалізму.

У березні 2015 року Євген Паранюк помер, так і не переїхавши жити в Україну чи бодай у Прагу, про що часто мріяв... Для нью-йоркців, якщо він мав за життя товариські стосунки із деким із них, це був немолодий книжник. Для українців США це був товариш-патріот, для немалої кількості людей – дивак, живий докір байдужості багатьох, що наростала з роками від власного добробуту.

Йому як світському схимникові було байдуже накопичення матеріальних благ. Тіло покійного кремували. Племінниця Люба перевезла в Україну коробку із прахом.

Він був нетиповим українцем, без тугуватих матеріальних мрій про "ставок і млинок", воїном задля українського духу. Бо після смерті направду "плоть – ніщо, а дух – животворний".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube

Источник: → Все новости от