Плачуть навіть сильні чоловіки, коли помирає той, хто був взірцем справжньої людини, коли помирає Герой, – Ян Осока

27 октября 2017 г., 23:35:00

1138

Плачуть навіть сильні чоловіки, коли помирає той, хто був взірцем справжньої людини, коли помирає Герой, – Ян Осока

Чоловіки плачуть. Плачуть навіть сильні чоловіки, коли помирає той, хто був взірцем справжньої людини. Коли помирає Герой.

Коли після поховання його поминали, то у кімнаті зібрались здорові та дорослі чоловіки, які не могли стримати сліз. Вони стояли та мовчки плакали, не соромлячись один одного, адже сльози ці були за однією людиною, яку любили всі, любили настільки, що деякі й досі не вірять, що цієї людини більше немає.

Це довгий текст. Прочитайте. Ви витратите на це декілька хвилин, на текст про людину та солдата, чиє життя згасло назавжди.

Ярослав Володимирович Бондар (позивний Фестиваль) народився 29.12.1986 року у селі Губник Гайсинського району Вінницької області.

Закінчив 4 класи Губницької середньої загальноосвітньої школи, по тому його сім’я переїхала до Літина, а хлопець перейшов до школи села Селище. Після школи пройшов 2-х місячні курси у бюро з підготовки робочих кадрів Вінницької філії ВАТ “Укртелеком” та отримав фах “електромонтер лінйних опор електрозв’язку та проводного мовлення”.

Чим захоплювався Ярослав? А захоплювався він життям. Він вмів отримувати насолоду навіть у не надто веселі проміжки часу, він тягнувся до позитиву та до дій. Лежати на дивані – то була не його стихія, його характерною відмінністями були винахідливість, чесність та сміливість.

У повній мірі це проявилося, коли його друга, який був слабше за нього, почали бити троє кремезних чоловіків. Ярослав, знаючи, що не стягне бійку проти них всіх, все одно, плечем відтіснив друга з небезпечної зони та прийняв всі удари на себе. Його тоді сильно побили, але він зміг захистити свого друга, ось який то був чоловік.

Був призваний за мобілізацією у шосту хвилю. Спочатку півроку перебував на полігон у Житомирі, а потім проходив службу у 122-му окремому аеромобільному батальйоні 81-ї окремої аеромобільної бригади. 7 місяців провів у Авдіївській промзоні, а після того, як бригаду вивели на ротацію, демобілізувався.

Він пішов з війни, але війна не пішла з нього. Ярослав Володимирович увесь час, поки був вдома, не припиняв думати про тих, хто залишився на нулі. Серце його не знало спокою, він постійно цікавився новинами звідти, перечитував усю інформацію про стан речей у зоні бойових дій.

Але не думайте, що він зламався після повернення додому, він не почав пити (алкоголь він взагалі ненавидів), а навпаки, зміцнів, став Чоловіком з великої літери.

Дівчина Ярослава Володимировича мешкає у Житомирській області, і коли він приїхав до неї, то її село почало нове життя. Це не громкі слова, це факт. Він почав боротися з пияцтвом у селі, боротися завзято та віддано, він оживив той застиглий фон депресії, який панувала у селі. А дівчину свою він шалено любив, жив нею та для неї.

21.09.2017 року підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, номер обслуги гранатометного відділення 1-го взводу 1-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар”.

Не минуло й місяця, як Ярослав прийшов до Айдару. Але за той короткий час він встиг створити незабутню атмосферу якоїсь чарівної веселості серед побратимів, постійно жартував та заряджав все навколо себе елементами простої людської гармонії.

Загинув 24 жовтня близько 8:30 в районі Світлодарської дуги в результаті підриву на міні ОЗМ.

Я зараз напишу страшні слова. Того ранку він своєю смертю врятував увесь взвод.

Того самого ранку хлопці повинні були займатися розчисткою місцевості неподалік своїх позицій. Вони ще не знали, що там заміновано, а коли дізнались, то Фестиваля вже з ними не було, адже саме на тій ділянці, де були заплановані роботи, він і підірвався, поспішаючи на допомогу своїм побратимам, які тежі підірвались перед цим, але трохи далі.

Похований 26 жовтня у Літині. У нього залишились мати, брат та кохана дівчина.

Це був довгий текст. І якщо ви прочитали його до кінця, не кидайте у коменти картинок зі свічечками. Напишіть два слова. Напишіть одне. Або промовчіть, сказавши “Дякую” у душі.

Кожне написане слово подяки – мов жива квітка на могилу солдата. Жива квітка, а не пластмасовий вінок однотипних картинок.

Ян Осока

Источник: → Все новости от