Надзвичайна історія, яку береже поліське сільське кладовище. ФОТО
04 августа 2018 г., 21:40:00
1166
У поліському селі Хотешові, що на березі озер Свіринця та Сірчого, місцеве кладовище береже надзвичайну історію, пише для "Тижня" Павло Подобєд
Між старих могил, серед непідписаних хрестів спочиває настоятель Свято-Михайлівського храму отець Олександр Білецький. Старші люди пам’ятають, що їхнього священика вбив червоний партизан. Отець здобув посмертну славу непохитного християнина й переконаного патріота України, який не корився безбожній владі комуністів. Однак мало хто з-поміж хотешівців знає біографію свого настоятеля. Тож звідки в сільського панотця взялися ті сміливість і непохитність?
Олександр Білецький народився 10 квітня 1903 року на Житомирщині у відомій священичій родині, яка своє родове коріння виводить із ХVIII ст. Олександр навчався в Житомирському духовному училищі. Сімнадцятилітнім парубком пішов служити до Армії Української Народної Республіки. У лавах 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії взяв участь у кампанії 1920 року – бився проти червоних москалів на Галичині та Поділлі (територія теперішньої Тернопільської, Хмельницької та Вінницької областей). У листопаді 1920-го хорунжий Білецький у складі рідного полку, очолюваного полковником Михайлом Палієм-Сидорянським, із боями відійшов на західний берег Збруча, який контролювала польська армія. Олександр, як і решта українських вояків, був роззброєний та інтернований.
Як зникають могили українських ветеранів – і як їх зберегти. ФОТО
Вже за рік, на новому місці сім’я Білецьких поповнюється ще однією донькою – Ольгою. Тут отець Олександр очолив велику й енергійну громаду храму Різдва Пресвятої Богородиці. Богослужіння відправляв рідною для селян українською мовою. До життя парафіяльного старався долучити якомога більше людей. Церковний хор, під орудою дяка В’ячеслава Малевича, вважався одним із найкращих к повіті. 1930-го Неоніла Білецька народила своєму чоловікові третю дитину, цього разу хлопчика, якого назвали Миколою.
Унікальна матеріальна пам’ятка доби Перших визвольних змагань. ФОТО
Розповідає Катерина Протасівна Свередюк. 1943-го їй було шістнадцять. Уривок спогадів, записаний 27.05.2015 кореспондентом газети "Україна Молода" Ніною Романюк:
– У батюшки було дві доньки, Ліда й Оля, і два сини. Із дівчатами я одного віку, ми дружили, часто ходила до них. Його в селі чомусь називали "білогвардієць", може, тому, що колись офіцером був. Красивий був чоловік, високий. Того дня я з мамою теж збиралася до церкви. Але мама попросила, щоб я пішла до сусідської дівчинки спідницю святкову підв’язати, бо велика на неї була. Там загаялася, а коли вийшла на вулицю, то почула біля церкви крики. Ми налякалися, кинулися тікати аж за річку. Думали, може, село прийшли палити, бо чули про Кортеліси спалені. Люди, які в церкві були, розказували, що Білецький кинувся в ризницю, встиг іще ризи скинути, й першою кулею йому поранило палець, коли він хрестився. Там, у ризниці, вбили ще й родича мого чоловіка Ляша, який прислужував у церкві. Він побіг за батюшкою в ризницю, і там куля його догнала. Партизани тоді якраз на хуторах промишляли, й посланець біг до села попередити, але не встиг... Добре помню, як сім’ю Білецького на Сибір вивозили. Матушка покликала мене до себе, віддала свою масницю масло колотити, ще щось. Потім дівчата ще трохи писали мені із заслання, вони були в Караганді. А внучка Білецького, кажуть, тепер у Києві в оперному театрі співає, заслужена артистка. Он як життя повернуло...
Вбивцею священика виявився селянин Василь Наумик із сусіднього з Хотешовим села Видертої. Цей населений пункт мав сумну славу в околиці. Тут 1942 року брати Наумики (Василь та Іван) згуртували довкола себе чоловіків, які уникнули призову до Красної армії, не схотіли "йти в ліс" до український повстанців і водночас боялися потрапити до шуцманів. Гурт чоловіків, очолюваних Василем та Іваном Наумиками не мав чіткої ідеології та визначених завдань. Наумики не мали власної повстанської бази, жили біля боліт та існували за рахунок експропріацій. Якщо простіше – грабували. Для того, аби не скидатися на банду дезертирів і грабіжників, Наумики назвались партизанським загоном ім. Олександра Суворова. Тривалий час німці не звертали уваги на "суворівців", адже окупантам вони зовсім не дошкуляли. Нацистські гарнізони, що перебували в селах Ворокомлому, Малій Глуші, Великій Глуші повністю контролювали ситуацію. Натомість "загін" Наумика проводив досить успішні операції з реквізиції харчів і самогону серед місцевих селян.
Згодом совєтський партизанський рух силою приборкав і дисциплінував низку розрізнених угрупувань, що діяли в околицях Видертої. Так брати Наумики з бандитів перетворились на "народних месників за волю трудового населення", а пияки та ґвалтівники опромінились славою совєтських партизан.
Однак червоні не вдовольнилися фактом смерті Білецького. Вся родина вбитого священика була піддана жорстоким репресіям. У січні 1948 року Білецьких, як "членів сім’ї особи, приналежної о ОУН" відправили на заслання. Одного із синів гебісти забрали прямо під час занять у школі. Невдовзі заслання замінили на спецпоселення. Ольга Білецька була виселена в Прокоп’євськ, а решта родини – в Ленінськ-Кузнецький Кемеровської області. Микола звільнився влітку 1954-го, Ольга – взимку 1955-го, Мстислав – навесні 1958-го, Лідія – лише 1960 року.
За даними директора Камінь-Каширського народного краєзнавчого музею Наталії Пась, Микола Білецький, старший син отця Олександра, звільнившись із спецпоселення, емігрував до Німеччини. Інші Білецькі оселились на Дніпровщині. Внучка Миколи Білецького Тетяна нині мешкає в Києві, вона – видатна балерина Національної опери України імені Тараса Шевченка, народна артистка України.
Читайте еще
влажность:
давление:
ветер:
влажность:
давление:
ветер:
влажность:
давление:
ветер:
