Чешские страсти по Бандере, или "Когда чтение становится адом"

12 февраля 2019 г., 12:00:03

1160

Автори: Давід Свобода (Інститут дослідження тоталітарних режимів, Прага), Радко Мокрик, (Інститут східноєвропейських студій Карлового університету, Прага). Історичні теми, зокрема українські визвольні змагання, залишаються в Чехії майданчиком для інформаційних змагань. Чеські політики та навіть історики чи публіцисти полюбляють публічно роздумувати над історією України – чи то акцентуючи вину України в окупації 1968 року, чи то підкреслюючи "антисемітизм" українців.Одразу після української революції 2013/14 років президент Чехії Мілош Земан назвав Майдан "лігвом бандерівців". Декілька місцевих істориків реагували відкритим листом, в якому закликали Земана не використовувати узагальнення та кліше російської пропаганди. Президент, звичайно, не дослухався до таких порад.Історичні теми, зокрема українські визвольні змагання, залишаються в Чехії майданчиком для інформаційних змагань. Чеські політики та навіть історики чи публіцисти полюбляють публічно роздумувати над історією України – чи то акцентуючи вину України в окупації 1968 року, чи то підкреслюючи "антисемітизм" українців.У такому випадку в хід йдуть усі можливі аргументи – Хмельницький, Петлюра, Бандера, "Правий сектор". Особливий акцент, зрозуміло, робиться на міфологізованих та кривавих "бандерівцях". Зазвичай, мало кого цікавить, наскільки аргументи відповідають історичним фактам.Чергове загострення навколо українського питання в Чехії відбулося після нещодавнього визнання ОУН та УПА воюючою стороною у ІІ світовій війні.Президент Земан висловився про те, що в Україні "прославляють військових злочинців", схожу риторику взяв на озброєння цілий ряд чеських публіцистів. На початку лютого в часописі Reflex вийшла стаття з промовистою назвою "Коротка хронологія історії України – країни, яка стала пеклом для власних громадян".Даний текст може слугувати хрестоматійним прикладом поширення всіх можливих кліше про Україну ще з радянських часів.У відповідь на цю публікацію історики Давід Свобода та Радко Мокрик опублікували власну статтю, під робочою назвою "Коли читання стає пеклом". Переклад тексту статті наводимо повністю.Видатний коментатор журналу Reflex Богуміл Пєнічка в своїй грудневій колонці "З ким йти і з ким не йти до ліжка" описав Чехію як країну, котра завдяки зміщенню цінностей перетворюється на буферну зону, в якій змагаються протилежні геополітичні впливи Заходу та деспотичного Сходу.Судячи з усього, в буферне видання перетворюється і часопис Reflex, в якому довший час редактором працює Ярослав Шайтар. Про це свідчить і підбірка "фактів", яку він опублікував в нещодавній статті "Коротка хронологія історії України – країни, яка стала пеклом для власних громадян".Характерним для цієї хронології є перекручування фактів та тенденційні інтерпретації, або ж відверто неправдива інформація. Зосередимося лише на декількох пунктах, які, судячи з частоти та наполегливості їхнього повторювання в процесі п’ятирічної інформаційної війни – не втрачають своєї актуальності. Автор схиляється до поширень кліше з історіографії не лише з радянського, але й царського періоду – а саме елегантно воз’єднує Україну з Росією на Переяславській Раді 1654 року. Яка Україна, яка Росія, яке воз’єднання? – питається, мабуть, читач, який хоча б приблизно орієнтується в історичних реаліях Новітньої доби (та Середньовіччя).Але вже незабаром читач розуміє, що далі буде лише гірше. Слово отримує радянська історіографія, зокрема при описі буцімто антисемітизму одного з лідерів УНР Симона Петлюри.Таке бачення Петлюри було популярним в радянські часи, але воно цілком розходиться з історичними фактами. Уже давно були опубліковані накази Петлюри як головнокомандувача армії УНР, в яких він не лише засуджує єврейські погроми, але й прирівнює їх до зради Батьківщини.Судячи з усього, саме єврейське питання є особливо важливим для пана Шайтара, оскільки він його підкреслює за кожної нагоди. "Українську повстанську армію Степана Бандери" автор називає антисемітською.Автор, очевидно, не розрізняє Організацію українських націоналістів та УПА, до якої Бандера мав насправді лише опосередковане відношення, оскільки з 1941 року перебував в німецькому концентраційному таборі, а згодом проживав на Заході.Незважаючи на те, що в певних колах українських націоналістів справді побутували антисемітські погляди, неможливо говорити про якусь однорідну ідеологію цілого руху. Так само й ігнорувати факт, що в УПА були представники різних національностей, поміж них і євреї.Традиційним елементом публікацій такого типу є "вставка" про українців в ролі найбільш брутальних наглядачів концентраційних таборів.Пан Шайтар оминув увагою десятки тисяч українських в’язнів, які страждали і гинули в цих таборах, (а поміж ними були також оті міфологізовані "бандерівці" – двоє братів Степана Бандери загинули в Освенцимі), зате зумів чітко віднайти в масі радянських та польських громадян саме українців – незважаючи на те, що до табірної статистики їх заносили згідно територіальної приналежності до СРСР чи передвоєнної Польщі.Українців як народ вони просто не визнавали. Без сумніву, в цій масі знайшлося немало садистів, але чи справді йдеться про якусь українську особливість, як нам постійно намагаються підкреслити?УПА отримує на горіхи ще в кількох місцях. Спершу читач отримує перебільшені цифри щодо кількості польських жертв діяльності УПА (з якоїсь причини ми, водночас, нічого не дізнаємося про польські рейди у відповідь, часто здійснювані разом з німецькими окупаційними силами), в інших місцях в читача може скластися враження, що у запалі повоєнної протисталінської боротьби УПА вбило чи не більше цивільних ніж радянська сторона.При цьому УПА була "протипольська, антикомуністична, протиросійська та антисемітська". У цьому випадку, видається, що антикомунізм був чи не рівноцінним гріхом поруч з антисемітизмом, хоча насправді в цей час УПА будувала дружні стосунки з польським антикомуністичним підпіллям.Тому що УПА ніколи не була "антиросійська" – вона була "антимосковська". Уже тоді УПА була більш чутлива до таких нюансів, ніж чеський публіцист в 2019 році. Зате зворот "Велика Вітчизняна війна" в статті використовується цілком згідно з російсько-радянським міфом. Крім того, що для українців та інших народів СРСР був недобровільною та вкрай сумнівною "вітчизною", Велика Вітчизняна війна – це просто друга дія Другої світової війни, в якій імперія Сталіна мимохіть опинилася по іншу сторону барикад ніж на початку війни. Варто звернути увагу і на те, як пан Шайтар маніпулює контекстом. Він не забуває нам нагадати, що росіяни до сьогодні "зляться на Хрущова" за приєднання Криму до УРСР, але жодним чином не згадує, що однією з першочергових причин приєднання Криму був цілковитий занепад півострова, який потребував відновлення та нових робочих рук.А причиною цьому була, не в останню чергу, брутальна депортація кримських татар та інших народностей з півострова в 1944 році. Крім цього, в цей час Хрущов не був диктатором, і процес передачі був освячений колективними процедурами. Так само, коли автор пише про кримський "референдум" 2014 року, він забуває про те, що голосування проходило за присутності окупаційної російської армії (що згодом визнав і російський президент Путін). через це "референдум" не визнала абсолютна більшість цивілізованого світу. Аналогічної помилки пан Шайтар припускається в питанні трагічної катастрофи MH-17. Літак не просто "був збитий", він був збитий росіянами. Це було підтверджено міжнародною слідчою комісією.Звичайно, автор не міг обійти увагою популярну в Чехії тему Закарпатської області України, або ж колишньої Підкарпатської Русі. Дослівно він стверджує, що "в 1991 році 80% жителів Закарпатської області проголосувало за незалежність". Лише для точності нагадаємо, що в 1991 році в Україні проходив референдум щодо державної незалежності України, в якому 92 % жителів Закарпаття проголосувало "за".Водночас, проходило інше голосування, в якому 78 % проголосувало за самоврядний статус Закарпаття всередині України. По суті, такий статус Закарпатська область має, тому виникає запитання, чи часом пан Шайтар не намагався викликати в читачів враження, що на Закарпатті існували вагомі прагнення відокремитися? У такому разі, це було б, м’яко кажучи, помилкою.Таких "неточностей", звичайно, значно більше. І, очевидно, це не останній текст цього журналіста на українську тему – їх буде ще багато. Але, оскільки автор прямо в заголовку називає конкретну державу "пеклом", ми дозволимо собі навести власне бачення такого "пекла". Ним би було життя в державі, яка не зважає на факти.

Источник: → Все новости от