Про силу "ні" та про повагу до людини

18 мая 2018 г., 21:14:00

1466

Колись я змушена була навчитися говорити "ні". Це було важко. Але ще важче було доводити себе до неврозу, сказавши "так" і мучачись над якимось завданням чи обіцянкою, яка як кістка в горлі. Але ж ти пообіцяв, значить маєш розбитися і зробити. Бо це – слово честі, бо це – репутація. І ці штуки для мене досі важливі і я їх дотримуюся, за винятком форс-мажору, але і там є варіанти "шось придумаєм".

Я не пам'ятаю свого першого "ні". Але я точно знаю, що коли людина виляє, зашиваючи це "ні" в різні форми, вона може не усвідомлює того, що за цими всіма "завтраками" насправді, як на рентгені, видно першопричину і там проступає це "ні", але закутане в якісь гучні штуки, які в принципі і не по темі розмови.

Ну може люди так роблять, бо в їхній реальності хтось на це ведеться, і вони свято вірять в переконливість того, чим вони обгрунтовують.

Коли я кажу "ні" – це найперше про повагу до людини. Про те, що я ціную її час і не марную його, натомість окреслюю безперспективність певного напрямку взаємодії. Відтак людина не витрачає час на танці з бубном, а шукає того, хто може вирішити цю проблему взаємовигідно.

Єдине "ні", яке я ще тільки вчуся говорити, – це "ні" собі. Тому, якщо мене приваблює якийсь напрямок діяльності, я можу ухайдокать себе до напівритомного стану, а тоді відлежуватися десь в куточку, заряджаючи власний акумулятор, відчуваючи майже фізичний біль від виснаження, з вимкненим телефоном і комп'ютером, пропавши на пару днів з радарів.

Читайте также: Как написать письмо с вежливым отказом

Ну і люди, які здатні взагалі "без обіняков" на діалог з умовами і їхнім детальним проговоренням, викликають велику повагу.

Навіть якщо їхні відповіді не ті, які би ти прагнув почути.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram